Story of Marina from Ukraine
(English version below)
Доброго здоров’я. Мене звати Марина Степанченко. Мені 49 років.
3 роки назад я з родиною жила в місті Суми.Ми знали що буде повномасштабне вторгнення з боку російської федерації. На кордоні Курської області вже стояли сотні тисяч ворожих солдат та тисячі одиниць ворожої техніки. Але точної дати вторгнення ми не знали. То ж деякі речі та документи у нас були вже складені.
І ось настав ранок 24.02.2022 року 4.30. Ми прокинулись від вибухів. Було дуже страшно але не за себе а за дітей – сина (13 років) та доньку (19 років). Ми виїхали о 7.00 і приєднались до наших товаришів. В той же день Сумська область була окупована. Наші чоловіки поїхали на захист столиці України місто Київ, а жінки з дітьми на захід нашої країни. Дорога була дуже важкою. Багато людей на автомобілях їхало в бік кордону з Європою. Були великі затори. Ми 5 раз змінювали маршрут адже багато мостів було вже розбомблено. З нами їхало 2 породіллі. У однієї малюку було 2 дні, а у іншої 3 дні.
Наша дорога до кінечного пункту зайняла 3 дні. Ми приїхали до міста [……]. Нас прийняли добрі люди. Через місяць ми переселились до соціального житла. Палац баронів Гредлів перетворили в прихисток для біженців. Він не був пристосований для прийому такої кількості людей. На початку було дуже холодно і всі хворіли але поступово все полагодили і умови проживання стали кращими. Про нас піклувались. Кормили, одягали та надавали психологічну підтримку. У мене була довга депресія. Чоловік на фронті, дім за тисячу кілометрів та новини які поступали з усіх куточків закривавленої України…
Щоб не сидіти на місці та бути корисною, разом з місцевими мешканцями та біженцями почали плести сітки для фронту. Потім я стала допомагати в гуманітарному штабі. 2 роки я там пропрацювала безоплатно. Мені хотілось допомагати людям. Соціальне житло зачинили і я з дітьми стала винаймати будинок. Спеціально шукалащоб опалення було на дровахбо нашу інфраструктуру постійно бомбить російська федерація і у нас по 6-8 годин немає світла.
На протязі цих 3 років я навчалась хоча у мене вже було 2 освіти. Ми писали проекти і зарубіжні партнери виділяли нам кошти на навчання. Я вивчилась на екскурсоводку та сушистку. Наразі я навчаюсь на адміністраторку ресторанного бізнесу. Після цього навчання буду навчатись на адміністраторку готельного бізнесу.
Зараз я працюю на 3 роботах щоб якось вижити. Важко, але іншого виходу у мене немає. Гуманітарної допомоги вже немає. Потрібно оплачувати оренду будинку, купляти одяг, взуття, продукти харчуванняі т.д.
Всі українці хочуть жити мирно на своїй Богом даній землі але нам цього не дають. Кожного дня нас вбивають та окуповують території. Ми хочемо ЖИТИ !
Хочу подякувати, мабуть, єдиному нашому союзнику народу та керівництву Великої Британії за допомогу та підтримку!Я взялаізсобою 2 вишиванки, 3 тарілки, 3 ложки, розігрівач, документитафотодітей.
Це я з чоловікомпрощаюсь.
This is me saying goodbye to my husband.
МаринаСтепанченко
Цемигуманітарнісупи з Німеччинивідправляємонафронт.
These are humanitarian soups from Germany that weare sending to the front.
Цесемінар “Яквпливатинарізніпроцеси у вирішеннірізнихпроблем в громаді в якіймипроживаємо”.Нафотомоєбаченнявирішенняцихпроблем.
This is a seminar on “How to influence various processes in solving different problems in the community we live in.”The photo shows my vision of solving these problems.
Я нетількиплеласітки, а й робилаокопнісвічкитаенергетичнібатончикидлянашихЗахисників. Вишукувалаволонтерівтадонатерівщобвідправитинафронтліки, їжу, засобигігієни, одяг і т.д.
Коли я булапоряд з чоловіком у шпиталі, тозвичайнозапропонуваласвоюдопомогу. Мивигружалиліки, розвозилитількинопривезенихпораненихвійськовихна УЗД, МРТ, рентген.
Ще я кормилабійцівякінемоглисаміїсти. Буводинза 2 метрипоранений. Коли я йогокормилатовінзаплакав і сказавщоніколинемігподуматищойогобудекормитижінка. Я йомувідповілащоменізачестьдопомогти, хоч в чомусь, захиснику.
Пропораненихбійцівцеокремарозмова… У мене є 3 відзнакизаволонтерство.
Ще я головаВолонтерськоїініціативи “Карпатськібджілки”.
I not only wove camouflage nets but also made trench candles and energy bars for our Defenders. I searched for volunteers and donors to send medicines, food, hygiene products, clothing, etc., to the front.
When I was with my husband in the hospital, I naturally offered my help. We unloaded medicines and transported newly arrived wounded soldiers to ultrasound, MRI, and X-rays.
I also fed soldiers who couldn’t eat on their own. There was one wounded soldier over two meters tall. When I was feeding him, he started crying and said he never thought a woman would feed him. I replied that it was an honor for me to help, in any way I could, a Defender.
Speaking about wounded soldiers is a separate conversation…
I have received three awards for volunteering.
I am also the head of the Volunteer Initiative “Carpathian Bees.”
This is social housing for refugees. Hredl Palace. Ontheleft, volunteers from England.
Цесоціальнежитлодлябіженців. ПалацГредлів. Зліваволонтери з Англії (якщо не помиляюсь)
English translation of Marina’s sotry:
Good health to you. My name is Marina Stepanchenko. I am 49 years old.
Three years ago, my family and I lived in the city of Sumy. We knew that a full-scale invasion from the Russian Federation was coming. Hundreds of thousands of enemy soldiers and thousands of units of enemy equipment were already stationed at the border of the Kursk region. However, we did not know the exact date of the invasion. So, we had already packed some essential items and documents in advance.
Then came the morning of February 24, 2022, at 4:30 AM. We woke up to explosions. It was terrifying, but not for ourselves—our fear was for our children: our 13-year-old son and 19-year-old daughter.
We left at 7:00 AM and joined our friends. That same day, Sumy Oblast was occupied. Our men went to defend Ukraine’s capital, Kyiv, while the women and children headed west. The journey was extremely difficult. Thousands of people were fleeing in their cars toward the European border, creating massive traffic jams. We had to change our route five times because many bridges had already been bombed.
Among us were two women who had just given birth—one had a baby only two days old, the other just three days old.
Our journey to the final destination took three days. We arrived in the city of [……], where kind people welcomed us. A month later, we moved into social housing. The Baron Gredl Palace was turned into a shelter for refugees. However, it was not equipped to accommodate so many people. At first, it was freezing cold, and everyone was getting sick. But over time, things improved, and living conditions became better.
We were cared for—provided with food, clothing, and psychological support.
I suffered from a long depression. My husband was at the front, my home was a thousand kilometers away, and heartbreaking news was coming in from all corners of war-torn Ukraine…
To avoid sitting idle and to be useful, I started weaving camouflage nets for the front lines together with local residents and other refugees. Later, I began volunteering at a humanitarian aid centre. I worked there for two years without pay. I just wanted to help people.
Eventually, the social housing was closed, and I had to rent a house with my children. I specifically looked for a home with wood heating because the Russian Federation constantly bombards our infrastructure, leaving us without electricity for 6–8 hours a day.
Over the past three years, I have continued my education, even though I already had two degrees. We wrote projects, and international partners provided funding for our studies. I trained as a tour guide and a sushi chef. Currently, I am studying to become a restaurant business administrator, and after that, I plan to study hotel management.
Right now, I work three jobs just to survive. It’s hard, but I have no other choice. Humanitarian aid is no longer available. I have to pay rent, buy clothes, shoes, food, and other necessities.
All Ukrainians want to live peacefully on their God-given land, but we are not allowed to. Every single day, we are being killed, and our territories are being occupied.
We want to LIVE!
I want to express my gratitude to, perhaps, our only true ally—the people of the United Kingdom—for their help and support!
I took only two embroidered shirts (vyshyvankas), three plates, three spoons, a heater, documents, and photos of my children with me.
Marina Stepanchenko
